Так, у січні 2006 року була розірвана вигідна для України зв’язка “ціна — транзит” — до цього в обмін на гарантовані поставки газу за фіксованою ціною (50$/тис. м3 на кордоні з Росією) наша держава гарантувала РФ транспортування блакитного палива до кордону з ЄС. Цікаво, що відповідний пакет міжурядових домовленостей було укладено на 2005—2009 роки і теоретично українська сторона могла змусити росіян його виконувати через Стокгольмський арбітраж. Могла, але не змусила, бо сама влітку 2005-го забажала нових умов. У 2006-му Україна ці умови отримала — газ на кордоні з РФ подорожчав до 95$/тис. м3, ставка транзиту зросла непропорційно, постачання блакитного палива до нашої країни монополізувала швейцарська компанія RosUkrEnergo (40% — Дмитро Фірташ), вона ж отримала 50% внутрішнього ринку промислових споживачів газу. Лише остання умова коштувала Нафтогазу близько $500 млн річного прибутку.

Наприкінці 2006-го міністр ПЕК України Юрій Бойко жваво обіцяв або реанімувати втрачені міжурядові домовленості, або щонайменше вийти на дзеркальні транзитні ставки (для України — на транспортування тоді ще дешевого азійського газу територією РФ, для Газпрому — його палива до ЄС). Результат переговорів із росіянами отримали протилежний: подорожчання блакитного палива для України до 130$/тис. м3 за збереження незмінною ставки транзиту російського газу. НАК зазнала колосальних збитків через збільшення вартості 7 млрд м3 технологічного газу, який щороку споживає ГТС України під час транспортування палива до Європи. У 2008 році газ для нашої країни подорожчав ще на $49,5 — до 179,5$/тис. м3, а ставка транзиту для росіян вкотре зросла неадекватно — лише на 0,1 $/тис. м3 на 100 км території. Причому весь цей час — з 2006-го по 2008-й — більшість вітчизняних підприємств купували газ у СП, створеного RosUkrEnergo та Нафтогазом. Не знаю, як окремі топ-менеджери НАК, але сама компанія не отримала дивідендів від діяльності СП. Питання досі залишається відкритим, його ціна — щонайменше $1—1,5 млрд.

19 січня 2009 року Нафтогаз вийшов на прямі закупівлі палива в Газпрому. Ця перемога, що усувала зі схеми газопостачання швейцарського посередника, виявилася пірровою. Українська сторона зобов’язалася купувати фіксований обсяг палива (зробивши РФ справжній подарунок в умовах кризи і зменшення обсягів споживання газу в ЄС), сплачувати шалену пеню за недобір — 150—300% вартості законтрактованого газу, розраховуватися за паливо щомісяця. Ці та деякі інші менш важливі нюанси остаточно вдарили по ліквідності НАК, загальний обсяг боргів якої перевищив $1,5 млрд.

Навесні 2010-го українська влада знову ініціювала перегляд домовленостей із росіянами. Загальний результат — якщо не брати до уваги переможних реляцій регіоналів про якісь “$40 млрд преференцій” — доведення цін на газ для нашої країни до середнього по ЄС рівня і… продовження перебування ЧФ у Криму на 25 років. Це схрещення вужа з їжаком в урочисто укладених у Харкові газових угодах (питання щодо флоту — із зовсім іншої опери) можна було б якось виправдати, якби Україна отримала вагомі та гарантовані преференції. Але росіяни переграли (якщо грали, звичайно, не в одні ворота) наших переговірників і на газовому полі — згідно з підписаним договором, 30-відсоткова знижка, яку отримала НАК, може бути скасована будь-коли односторонньо, розчерком прем’єра РФ Владіміра Путіна.

На початку вересня переглянути домовленості з Газпромом забажав прем’єр Микола Азаров. Час обрано вдало, як завжди, — початок опалювального сезону. Але іронія ситуації навіть не в цьому. Просто формулу кохання, яку наполегливо шукають наші урядовці, роки три тому вивів заступник голови правління Газпрому Алєксандр Мєдвєдєв: “Ми запропонували Україні самій визначитися з ціною, яку вона хоче отримати, а дельту різниці від реальної ціни конвертувати в акції української ГТС і передати їх нам”. Здається, що наші чиновники останні п’ять років шукають не формулу, яка їм відома, а танцюють з граблями. Як у гайдаївській комедії — за певною таксою. Кожне наступне па наближає створення ГТС-консорціуму.

В'ячеслав ДАРПІНЯНЦ