— Але цим Ваша причетність до шахти імені Орджонікідзе не вичерпується?

— Так. У 80-х роках на шахті виснажилися багаті руди, але ЦГЗК потребував сировини, тому розвивалася збагачувальна технологія. Так от, мені з колегами довелося вести розвідку магнетито-гематитових кварцитів, які зараз добувають в шахті імені Орджонікідзе, в якості головного геолога Північно-Криворізької геологорозвідувальної партії управління Укрчорметгеології. Ця сировина, змішана з рудою, добутою в кар’єрі Центрального комбінату, давала шихту, з якої за технологією збагачення можна виготовляти повноцінний концентрат. Це продовжило життя шахти. Все ж деякий час в її експлуатації була перерва.

А уже за незалежності, в 1998-му році, ЦГЗК взяв шахту імені Орджонікідзе з її кварцитами в оренду на 20 років. Однак до завершення цього терміну було ще дуже далеко, коли генеральний директор Володимир МОВЧАН проголосив про закриття шахти як нерентабельного виробництва. У шахтарів, права яких не були дотримані при закритті, попереду були роки, які знадобилися, аби з горем-навпіл відсудити те, що їм належало у зв’язку з ліквідацією підприємства. На той час була така «мода» — доводити державні підприємства до штучного банкрутства, а потім задешево приватизовувати. Дуже ймовірно, саме так хотів вчинити і пан Мовчан, з тією лише різницею, що результатами його «зусиль» скористалися вже інші. Через деякий час шахту знову відкрили і почали видобувати кварцити. Причому подальша діяльність показала, що шахта рентабельна, видобуток доцільний навіть в умовах кризи.

— Історія шахти дійсно драматична, а жити з нею по сусідству теж, певне, не мед?

— Я мешкаю на житломасиві імені Леніна на відстані десь 400 метрів від самого копра. І за нинішнього власника, коли почались регулярні вибухові роботи, це дуже позначилося на стані наших будинків. Підривали не рідше 2-х разів на місяць, о 7-й ранку. Трусило так, що бряжчав посуд, люди пробуджувались і вибігали на вулицю. А народ у нас звичний терпіти, бо що, мовляв, поробиш. Але як інженер я розумів, що таких струсів бути не повинно. Тут щось не те або в технології, або якісь прорахунки при виконанні робіт. А оскільки «німа сцена» з боку людей мені вже набридла, сам я нікуди не звертався. Коли ж допекло і моїм посельчанам, ми звернулися до голови Тернівської райради Олександра РОЗУМНЮКА. До речі, він мешкає на такій же відстані від шахти, як ми, але не в приватному секторі, а в багатоповерхівці, так що його трусило не менше нашого. Та він переадресував нашого листа шахті імені Орджонікідзе. Звідти прийшли ІТРівці, походили по дворах, кажуть: «Та у вас хати без фундаментів, довоєнні…» Хоча у моєму будинку фундамент 1,5 метра, з гранітного каменю. А стіни, як і у всіх, потріскані і зовні, і зсередини, причому напрямок розломів один і той же. Однак на тому був кінець роботі з нашим зверненням.

А вибухи не вщухали, трясло дужче й дужче. Тому в березні цього року ми звернулися в Держгірпромнагляд. Звідти приїхали представники, поговорили з нами і надали письмову відповідь. Мовляв, «на вашу заяву з пропозицією про необхідність виправлення помилкових, на вашу думку, висновків Державного підприємства НДГРІ з приводу нормування допустимої ваги вибухових зарядів при проведенні масових вибухів на шахті ім. Орджонікідзе ЦГЗК з метою усунення загрози безпечному мешканню населення від дії їх наслідків повідомляємо таке: вибухові роботи ведуться згідно з проектом, який розробив НДГРІ…» І далі в такому ж дусі. Правда, з того часу представники Держгірпромнагляду на час вибухів стали приїздити до нас, на вулицю Тобольську. Запрошують підписантів звернення, ставлять сейсмічну апаратуру... І що ви думаєте — з того часу вибухи проходили плавно, жодного разу не було такого струсу, щоб грали стіни. Вочевидь, коли Держгірпромнагляд казав, щоб «хлопці не гралися», то на шахті і не допускали завищених вибухових потужностей, аби побільше взяти руди за один раз.

Так тривало аж до злощасного 13-червня, коли з Держгірпромнагляду знову до нас приїхали, розташувалися, включили апаратуру, зафіксували вибух… За відчуттями, він був настільки ж сильний, як ті, що мали місце до нашого звернення. А тільки апаратуру виключили — як раптом ще потужніший струс землі. Це стався обвал покрівель, які не погашалися багато років.

Коли камерним способом вибирається кварцит, утворюються великі пустоти, і там, залежно від проекту, періодично має відбуватися зрушення цих покрівель задля компенсації. Нависаючих покрівель над порожнечею бути не повинно, тому що вони стають небезпечними і можуть провалюватися у будь-який час, якщо їх не опущено планово.

— Непогашені — тобто не заповнені?

— Вони можуть бути і заповненими, але це вже інша технологія. Тут же йдеться про кілька підземних поверхів незаповнених коридорів, які тримаються на стовпах, так званих ціликах. А пласт, треба сказати, видовжений від шахти Орджонікідзе до Гвардійської — скільки можеш, стільки й добувай. Та й з заходу на схід площа немала. Таким чином, в результаті видобутку утворюється довга й широка ніша. Вихід один: все це обрушити.

— Якщо обрушувати планово, ззовні провалля не утвориться?

— Як же не утвориться, обов’язково утвориться! Коли відпрацьований не один горизонт і є кілька серій покрівель, обов’язково утвориться «лійка», себто кратер. От вибух і спровокував просідання ґрунту в незаповнений простір, воно не було запланованим. Хоча це просідання могло статись будь-коли, і без вибуху.

В результаті маємо катастрофічне просідання поверхні, вкрай небезпечне, із «пастками». Керівництво шахти стверджує, що все відбувалося планово. Воно-то, може, й планово, але той план нікуди не годиться. Тому що стан підземних виробок не був якоюсь несподіванкою, все задокументовано, а відтак і орджонікідзівці, і відповідні наглядові та проектні установи — всі разом мали гарантувати безпеку цієї роботи. Натомість поставилися безвідповідально, не врахували існуючих ризиків.

— А що, власне, вони мали врахувати?

— Знаючи, що вони перебувають на шахтному полі, яке відпрацьовано впродовж десятиріч і має безліч пустот, а у них в розпорядженні є і відповідні графічні дані, і табличні матеріали, навіть за наявності однієї тисячної чи однієї мільйонної долі вірогідності того, що станеться обрушення відпрацьованих виробок (а це так чи інакше пов’язано з загрозою людському життю), вони мали б передбачити заборону доступу під час вибуху на небезпечну територію. І поза вибухом — також. Знаки «Зона обрушення» мали б бути розташовані по контуру небезпечних зон, саму зону слід було б обвалувати.

— А цих знаків не було?

— Не було, а люди з селища Горького на шахту і з шахти ходили пішки, їздили машинами. Оскільки ж під час вибуху 13-го числа розрахунок був тільки на підземне погашення, тобто він ніяк не мав позначитися на поверхні, небезпечну зону жодним чином не було позначено. Як правило ж, коли відбуваються вибухові роботи, небезпечна зона позначається на поверхні, перед вибухом та по його завершенні по її периметру виставляється охорона.

— Тобто якби робилось саме так, той чоловік, що загинув, мав би всі шанси залишитися живим?

— Безумовно. Він просто не був би допущений у небезпечну зону. Не зазначати небезпечну зону на поверхні просто неприпустимо. Це суттєве порушення правил ведення гірничо-видобувних робіт. Хто винен? Керівництво шахти наполягає, що працювали за планом, розробленим проектним інститутом. Інститут буде висувати щось своє. Без доступу до документації і ми не можемо виносити пряме судження, але очевидним є те, що в цілому інженерно-технічна і наукова обґрунтованість ведення робіт була явно недостатньою, помилковою. Який внесок у це кожного з учасників процесу, сказати важко, але навіч безпечність, яку важко собі уявити. Для підручників з ведення гірничо-видобувних робіт це приклад того, як не можна робити.

І це справжній скандал, оскільки в світовій практиці подібне трапляється вкрай рідко. Але в історії Кривого Рогу був випадок, пов’язаний з вибуховими роботами, в 1934 році, коли загинули інженерно-технічні працівники шахти «Профінтерн» на чолі з Юхимом ШИЛЬМАНОМ. То була перша в Радянському Союзі спроба посадки покрівлі на відпрацьованих виробках. Відбувся вибух, утворилась «лійка», і гірничі інженери подумали, що цього достатньо. Коли ж вони побігли подивитися на результат, їх затягнув зсув. На згадку про тих шістьох інженерно-технічних працівників на руднику імені ХХ партз’їзду було встановлено 6-гранний обеліск. Так от, наскільки мені не зраджує пам’ять, це другий подібний трагічний випадок в історії Кривбасу. Що ж до начебто подібного випадку, що мав місце в 1963 році на шахті «Южная» рудоуправління імені Кірова, то там сталося обрушення без проведення вибухових робіт. І зона там, наскільки я пам'ятаю, була винесена, але люди продовжували ходити, як їм зручніше.

— Ну, іде видобуток, але хіба так повинно бути, щоб земля десятками гектарів обрушувалася і зяяла проваллями? Це якщо вже вести мову не про безпеку людей, а про збереження саме землі.

— З 1985-го по 90-й рік я працював якраз у відділі використання природних ресурсів НДГРІ. Саме тоді гостро постало питання збереження землі, і науковці багатьох установ дійшли висновку, що підземний видобуток в цьому плані кращий, ніж у кар’єрі, відкритим способом. Бо він якраз дає можливість зберегти земну поверхню. Але для цього треба застосовувати технологію заміщення пустот, яка неприйнятна лише своєю вартісною стороною, бо необхідні певні енергетичні затрати, аби відпрацьовані породи, що перебувають на поверхні, знов опускати в шахту.

Але в тім-то і справа, що і господарі ЦГЗК, і міська, і обласна влада — це одні й ті самі люди. Тому вони можуть собі дозволити заради збільшення прибутковості не вдаватися до здорожчання технологій. А оскільки і на всеукраїнському рівні та сама влада, то складається ситуація, за якої лояльний підхід у вимогах до промислових виробництв межує із завищеними корисливими підходами до господарювання. Бо хто із НДІ принципово може виставити вимогу, щоб робили так або не так? Держгірпромнагляд теж може лише підказувати по-дружньому, рекомендувати, звертати увагу, а поставити категоричну вимогу — це тільки вже тоді, коли стається катастрофа. Тоді вони і до прокуратури дорогу знаходять. Але у них самих повноваження досить серйозні.

— Коли робота шахти відновлювалася востаннє, в ній був вже досить великий обсяг пустот. Чи не потрібно було спочатку вирішити проблему цих пустот, а потім експлуатувати шахту?

— Пустоти не заважали веденню робіт, і не станься того, що сталося, роботи велись би і далі. Чи треба було зобов’язати нових господарів спочатку зробити посадку цих пустот, судити важко. Легко сказати інше: кожен об’єкт має технічну документацію, згідно з якою ставляться умови безпечного видобутку. І вони мали бути виконані.

— Але ж на всьому можна економити…

— Скоріш за все, так і було. Дуже ймовірно, що використовувалися завищені потужності зарядів для більш ефективного використання коштів. Крім того, напевне, технологічно зроблені помилкові ходи — себто своєчасно не були ліквідовані ті пустоти, які дійсно становили загрозу. Без доступу до документації стверджувати це напевне неможливо.

— В рамках розслідування кримінальної справи, порушеної Тернівською прокуратурою, це можна з’ясувати?

— Теоретично. Оскільки з практики спілкування з цією прокуратурою можу сказати, що туди з чим звернешся, з тим і повернешся.

— І все одно, не може не боліти за саму землю — було 16 гектарів, а тепер провалля. Хіба по-іншому бути не може?

— Якщо в свій час були завершені роботи на певних горизонтах і не зроблена посадка, інакшим способом, аніж обрушити, сьогодні вийти з ситуації було вже неможливо. Тому що застосовувати технологію заміщення пустот можливо лише по ходу: відпрацьовуєш — і закладаєш. Якщо ж по факту вже маємо велику кількість давно відпрацьованих пустот, доступ туди вже технічно неможливий, це небезпечно — ні техніка, ні люди не витримають. Забезпечити збереження поверхні, отримавши з радянських часів такий спадок, нинішні господарі вже не могли. Намагаючись зняти з себе відповідальність, вони якраз і акцентують на тому, що пустоти утворені в радянські часи. Але повністю відповідальність зняти не можна, тому що вся інформація про обсяги пустот і час їх утворення у них була. А вони ж є правонаступниками всього.

Оскільки ж технології заміщення пустот в радянські часи не існувало, а зараз вона просто не застосовується, після років 10 видобутку в південно-західному напрямку знов треба буде проводити обрушення. А це знову гектари землі… Та, можливо, у зв’язку з тим, що сталося, швидше постане питання про застосування технології заміщення пустот. Особливо, якщо громадськість буде активніше звертати увагу політиків, державних службовців на те, що подальше зміщення поверхні таким чином неприпустиме, адже скороминущі прибутки і зростання капіталів олігархів навряд чи можуть виправдати те, що наступним поколінням ми залишаємо місячні ландшафти. Через десятиліття на тих кварцитах самосівом виростуть акації, буятимуть бур’яни — і це не еквівалент тому, що ми втрачаємо.

На превеликий жаль, у промисловому виробництві превалює жага прибутку. Тим більше, що немає жорсткої єдиної вимоги, згідно з якою ведення видобувних робіт може відбуватися тільки за умови застосування заміщення пустот. Складається проект, обраховується собівартість, закладаються можливі супутні видобутку витрати, потім треба отримати низку погоджень… Але ж у нас, де не візьми, до когось суворіший підхід, для когось — пільговий режим. Я собі уявляю, якби-то, не дай Бог, подібне сталось на «АрселорМіттал Кривий Ріг», — все піддавалося б зовсім іншій інтерпретації. Розміри завданої шкоди, перелік упущень були б зовсім іншими.

— В перші дні після обрушення місто охопила паніка, боялись і ті, хто живе поблизу інших шахт, не відаючи, що у них під землею, — пустота чи гранітний щит…

— Громада має все знати і… всім цікавитися. А наша громада спить, поки не підпиляють ніжки й ліжко не впаде. Тоді пробуджується активність. А давайте прикинемо, скільки в нас людей з вищою освітою. В кожному будинку. Хіба для них складно задля розваги ознайомитися з правами людини? От із того, що ми зверталися до Держгірпромнагляду, великого зиску не було, але трусити стало все ж не так сильно — уже якийсь здобуток. А якби всі люди, яких це зачіпає, піднялися, гадаю, на це давно б звернули увагу. А то тільки приїжджають із ЦГЗК в селище та розпитують: «А хто такий отой Коробко, що дуже любить писати?»

Змінити ситуацію під силу лише громаді. Громада має зібрати тисячі підписів і заявити: ми не хочемо, щоб трясло, щоб видобуток ішов без заміщення пустот, ми вважаємо, що це шкодить нашим інтересам.

— Певно, громаді має бути небайдуже і те, що разом з обрушенням в провалля пішло і військове кладовище, меморіальна пам’ятка, яка знаходилася «під охороною держави»?

— Там дві братських могили і кілька десятків одиночних поховань. Загалом поховано більше 500 чоловік, у тому числі Герої Радянського Союзу, визволителі Кривого Рогу В. О. Дишинський і В. М. Симбірцев. Відомо, що в 1943-му році, через кілька днів після визволення Кривого Рогу, було зібрано мітинг поблизу цвинтаря, бо там тоді була площа і клуб у колишній стайні, збудованій першим власником рудника і меценатом Колачевським. Але на той мітинг налетіла ворожа авіація і почала бомбити. Так, окрім учасників боїв за Кривий Ріг, там виявилися похованими цивільні, які загинули під час цього обстрілу.

Ще в останні роки радянської влади було відомо, що зона небезпечна, були й балачки про перенесення поховань. Але поговорили-поговорили, та й забули, щоб у рік 65-ї річниці Перемоги отаке сталося. І це таке ганьбище…

Любов ІВАНОВА. "Вестник Кривбасса".