Кожен новий рік нашого перебування в умовах незалежної держави спонукає нас до розуміння того, наскільки незамінною і безцінною є ця незалежність. Сучасний українець навіть не спроможний уявити, як можна жити на своїй землі у чужій державі. І єдність духу під час найтяжчих воєнних випробувань, що випали на долю нашого народу в ці дні, є наочним доказом цього. На відстані років з часу проголошення Україною незалежності складаються різнобачення рушійних моментів цієї події. І досить поширеною є точка зору про те, що незалежність дісталася майже випадково, лише за збігом обставин. І все ж, попри розповсюдженість такого трактування доленосного для країни кроку, події, з цим пов’язані, мали інший характер. І свідченням цьому є документи. Саме вони засвідчують наявність змагань за українську волю від перших десятиліть накинутого Україні царського протекторату в середині сімнадцятого століття (козацьке повстання під проводом гетьмана Івана Мазепи і Конституція Пилипа Орлика) до часів Центральної Ради початку двадцятого століття та визвольних боїв підрозділів ОУН-УПА середини двадцятого століття та протистояння тиранії колонізаторів з боку діячів дисиденства другої половини двадцятого століття. Весь цей багатовіковий шлях до омріяної незалежності пройшли численні покоління нашого народу. То, чи жила серед депутатів Верховної Ради скликання 1990 року і в самому суспільстві ідея творення незалежної держави? Як відомо, Верховна Рада тоді ще Української РСР розпочала свою сесійну діяльність у травні 1990 року. На той час діяли норми статей 6 і 7 Конституції Української РСР про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії та кримінального законодавства про відповідальність за діяльність, спрямовану проти єдності «пролетарської» держави. І все ж депутати народнорухівського спрямування, а серед них і автор цих рядків, ще у виборчому процесі нерідко декларували свою відданість ідеї суверенного статусу України. У стінах Верховної Ради України про необхідність прийняття декларації про державний суверенітет України постало питання ще до офіційного її відкриття, у квітні 1990 року, коли там розпочала роботу з підготовки питань порядку денного 1-ої сесії група новообраних депутатів, координована Головою секретаріату Верховної Ради тоді ще УРСР Миколою Хоменком. Як згадує тодішня учасниця робочої групи новообраний депутат Лариса Скорик, « … найбільш потрібним для мене на той час було – аби Україна зайняла одне з перших місць у «параді суверенітетів» (так тоді стривожено іронізував Михайло Горбачов, спостерігаючи потужний початок розвалу імперії)». І далі: «Було це десь близько 20-го квітня, на робоче засідання зібралось нас 10 – 12 осіб, коли М. Хоменко зачитав підсумок питань порядку денного, і я тоді «з притиском» заявила, що увесь цей набір без прийняття Декларації про державний суверенітет України є анемічний і безперспективний, … я таки домоглась включення цього питання. Трохи смішно було, коли до наступного засідання це питання якось «по-школярськи» було «згублене» зі списку питань, і знову довелось з іще більшим притиском наполягати. Підтримали мене тоді, пам’ятаю, Ю. Костенко, ще кілька депутатів – і питання про Декларацію залишилось у порядку денному, представленому на розгляд Першої сесії ВР перебудованої доби». І коли розпочалася Перша сесія новообраної Верховної Ради, питання про державний суверенітет, після бурхливих дискусій і протистояння комуністичної більшості, було віднесене на червень. Ця напружена боротьба тривала весь період від підготовки до прийняття Декларації. Її слід залишився в останніх словах Декларації: «принципи Декларації про державний суверенітет України використовуються для укладання союзного договору». Над проектом працювали дві постійні комісії Верховної Ради та окремі депутатські групи представників демократичних сил. І той день настав. 16 липня 1990 року за присутності тисяч людей біля стін Верховної Ради депутати проголосували за прийняття Декларації. Гаряче обіймалися депутати, що входили до складу групи «Народна Рада» і обмінювалися автографами на обкладинках текстів Декларації, обіймалися, плакали і співали пісень наші співгромадяни біля Верховної Ради. Розпочиналася справжня новітня історія України, рушійною силою якої за історичною традицією продовжував бути сам народ Московський режим стрімко втрачав контроль над союзними республіками, загальносоюзна власність на території України стала республіканською, питання оборони і охорони громадського порядку цілковито перейшли до повноважень республіканських органів, створювалася національна валютна система. Захисники імперської системи вдалися до реваншистських авантюр: 19 серпня 1991 року у Москві розпочався змовницький заколот з метою повернення відмерлого режиму шляхом створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). За умов навислої небезпеки ліквідації перших здобутків на шляху незалежності республіки 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України, чим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної республіки: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення».
Микола КОРОБКО, народний депутат України 1-го скликання
