Главная » 2014»Січень»21 » «Майдан обов’язково дасть прискорення у розвитку суспільства України»
«Майдан обов’язково дасть прискорення у розвитку суспільства України»
03.32
Олександр БОНДАР: «Майдан обов’язково дасть прискорення у розвитку суспільства України»
Минулого року ми вже розповідали про дії профспілки колективу НПГУ з підприємства «Євраз «Суха Балка». Зокрема, - про оголошене протестне голодування (потім – зупинене) голови профкому незалежних Олександра БОНДАРЯ. Попри весь тиск з боку адміністрації, профспілка проводить свою роботу неухильно і твердо. В сьогоднішньому ж числі ми пропонуємо інтерв’ю з Олександром БОНДАРЕМ у більш розширеному форматі, пов’язаному, передусім, з протистоянням народу проти влади на Майдані в Києві, а також з тим, як до того протесту ставитися й що робити далі. Пане Олександре, є профспілки незалежні, а є так звані радянські, у складі яких разом із найманими працівниками є й адміністрація. То чому ж так виходить, що в останніх із названих членів профспілки в Кривому Розі значно більше, ніж у незалежних? Що конкретно впливає на кількість і чому таке відбувається? - Я був на Майдані в Києві, і ось там всі дії влади по відношенню до підлеглих і навпаки відображують те саме, що відбувається в соціально-трудових відносинах у колективах підприємств. Там частина людей (і я себе до них зараховую) – це громадянське суспільство, яке вийшло на Майдан і висловило свою незгоду з діями влади, а не поводить себе пасивно, як більшість. Так само й ті, які негативно ставляться до роботи незалежної профспілки на нашому підприємстві, поводять тут себе пасивно і вважають, що незалежна профспілка вишукує якісь недоліки в роботі підприємства й саме на цьому будує свою роботу. Насправді ж це не так. Адже, наприклад, на Майдані в Києві в різні дні стояло від десятків і сотень тисяч і людей і навіть понад мільйон, а влада наполегливо твердить, що це ж – далеко не вся країна, а якась маленька її частина, котра не розуміє того, що робить влада, і ця частина, значить, не може себе ототожнювати з усім українським суспільством, яке думає зовсім не так. А от Ви запитали, чому нас, членів незалежної профспілки, менше. Тож я скажу, що далеко не кожен може відстоювати свою гідність, захищати свої права. От коли людина вважає, що її гідність – це перше, а матеріальні потреби, кусень хліба та інше – це друге, тоді вона йде до нашої профспілки. І її тут нізащо не обійдуть увагою, їй тут нададуть допомогу, бо у нас навіть кращі фахівці щодо розуміння суті соціально-трудових відносин і захисту прав людини. А в тій профспілці, що не є незалежною від адміністрації, люди зазвичай не розуміють, чому вони взагалі там знаходяться. - Ну, коли прийняли на роботу, зарахували в ту профспілку автоматично, та і все… - Ага, видали там свого роду «партквиток» належності до неї, і вони там собі сидять… Там є різні люди, багато пристосуванців. Але не всі. Бо є й такі, що вважають, ніби вона може чогось домагатися. Але це їхні переконання, а тому я не буду їх коментувати. А ще нас менше, повертаючись до запитання, через те, що взагалі гідність нашої нації лише прокидається в людях. Тому що вже 2014-й рік (23-й рік незалежності), а ми, українці, все чекаємо, коли прийде якийсь господар, якийсь месія, який доведе, що ми справді з гідністю, що ми справді – нація…А ми боїмося сказати, що ми єдина нація українців з високою культурою, з високою гідністю, а шукаємо то «бандерівців», то «москалів», то ще когось. От мене запитують деякі чиновники на підприємстві, чому я вважаю, що Євросоюз – це добре… - Вибачте, а Ви, пане Олександре, не під впливом останніх подій підтримуєте європрагнення, а й раніше так думали? - Так, і раніше так вважав. Тому що ми – вже давно в Європі, а як незалежна профспілка відносимося до структур європейських, створених на базі європейських цінностей із захисту прав людини: НПГУ є членом Міжнародної Конфедерації профспілок. А ще - членом Міжнародної Організації Праці. А тому положення тих міжнародних конвенцій, які захищають права робітника, ми вже далеко не перший рік у своїй діяльності застосовуємо. А коли побачив на Майдані в Києві багато молодих людей, тоді взагалі зітхнув десь із полегшенням. Бо скільки однодумців побачив!.. - А Ви неодноразово були на Майдані в Києві після подій 21 грудня минулого року? - Був там тричі. І перший раз (спільно ще з кількома активістами) 28 листопада, в суботу, а потім повернулися до Кривого Рогу. І ще два рази пізніше – в грудні. І кожного разу, коли ти там знаходишся, то свою гідність відчуваєш і спорідненість з тими людьми, які приїхали на спротив. Більше того – відчуваєш свою приналежність до високоморальної нації, української. - Наскільки ж довгим був Ваш особистий шлях, Олександре Віталійовичу, до активіста незалежної профспілки? - Щодо цього доведеться тоді трошки звернутися до автобіографії. Бо я взагалі-то людина військова, капітан запасу Ракетних військ стратегічного призначення. Тому така риса, як патріотизм, у мене в характері є. Я свого часу проходив службу в Росії (у Московському військовому окрузі), а коли Радянський Союз розвалився (і війська тоді вже стали різні), я вирішив, що мені треба їхати на Батьківщину і не варто захищати чужу країну (сам же я - українець, з Кривого Рогу). Коли ж я сюди приїхав, мені сказали, що тут, в Україні, Ракетні війська стратегічного призначення вже розформували. До речі, я відчув у цьому зраду (і як військова людина зараз так само до цього ставлюся). Щонайменше, - було все зроблено поспіхом, непродумано. Вважаю, що ці війська мали б бути у нас і сьогодні, і тоді б інші справа були б… І ось тоді, після мого повернення, я пішов працювати на «Суху Балку» підземним електрослюсарем на шахті імені Фрунзе, а пізніше (в складі енерголабораторії) обслуговував усі шахти цього підприємства, а ще пізніше – всі шахти Кривбасу. Як пішов на роботу, то так само автоматично був зарахований до ПМГУ, а вже згодом, коли придивися уважніше, став членом незалежної і доріс до голови профкому. - А чим робота підприємства «Суха Балка» відрізняється особливим від роботи інших підприємств гірничо-металургійного комплексу Кривбасу? Чим, в основному, доводиться займатися незалежній профспілці? - Лише тим, що є різні фахівці, різні професії, де в чому відрізняються технологічні процеси… А так принцип дії адміністрації один: поменше дати робітникові-найманцю і побільше – господарю. Цей принцип панує на всіх підприємствах. Зрозуміло, що ринок робочої сили диктує ціну на цю робочу силу, розмір оплати за виконану роботу. В Україні дуже дешева рабсила. Через цей сюди й прийшли різні господарі з інших країн, які вважають, що українець буде працювати за менші кошти, ніж навіть росіянин. А росіянам платять на аналогічних підприємствах набагато більше. І чому таке відбувається? Чому таке ставлення до українців? Ось над цим треба постійно міркувати і працювати, щоб було просування вперед. І ось Майдан, зокрема, - це і є протест проти такого ставлення, проти фактичного гноблення. - А чи не здається Вам, що Майдан – це те місце, та сьогоднішня нова реальність, яка демонструє зростаючу роль і незалежних профспілок в українському суспільстві? Бо Майдан – це і як певний орієнтир і як душа українського суспільства… - Так. Це, безумовно, так. Бо коли туди приїздиш, то відчуваєш, що там справді душа народу. Відчуваєш високу духовність людей наших, що там зібралися. Дивіться, такий величезний натовп, а ніхто нікого не образив. Якщо комусь стає погано, то медики обслуговують людей… І взагалі така велика солідарність людська являє собою справжню єдність нації. - А чим відрізняється ось те суспільство від того, яким воно є у нас у Кривому Розі? В чому відмінності? - Я не хочу нікого образити, але, скажімо, менталітет криворіжця відрізняється навіть від менталітету киянина. У нас тут регіон робітничий, люди тут простіші набагато. Але ж разом із тим при цьому потрібно розуміти, що чим простіша людина, тим зручніше нею маніпулювати. Тому багато людей піддається маніпулюванню. Бо не розуміють вони ролі Майдану, часто кажуть, що там «зібралися непонятно хто і непонятно, для чого вони це роблять». Тому зрозуміло, який рівень культури таких людей, рівень самоусвідомлення як громадянина України. На превеликий жаль, це є. І от, дивіться, в різних регіонах активістів б’ють, ріжуть їхні машини чи палять… Це говорить про те, що влада переходить у своїх діях на місця, вона бачить, що в регіонах вона може поодинці нас чіпляти… Але це – до пори, до часу. Тому що все одно люди все бачать і все більше розуміють, що далі так не може продовжуватись. І, на мою думку, уже більшість людей так вважає. - А чи не вважаєте Ви, пане Олександре, що існуюча традиція ставлення криворіжців до свого життя, до керівників у місті й на підприємствах пов’язана з певного роду традицією ординства у взаємостосунках, де правота на боці того, у кого посада вище, хто – начальник, а хто – підлеглий? - У Фейсбуці я на писав, що на наших підприємствах в Україні, що у нас гноблять українців за допомогою тих самих українців. Тобто, коли хтось навіть трохи виріс у посаді, то той, хто нижчий – раб, а він – уже не раб, а сіренький, ближчий до білого. Крім того, якщо згадати історію, то були такі собі яничари. Це були вкрадені діти українців, силоміць вивезені в Туреччину й виховані на тамтешніх тогочасних традиціях негативного ставлення до українства взагалі. То якраз такі діяли проти українців найжорстокіше. Це, звичайно, не перетворилося в національну рису, але це історично може бути в крові.. - А чи відбуваються, на Вашу думку, нині якісь зміни у світосприйнятті українців себе як народу під впливом Євромайдану в Києві та в регіонах? - Вони відбуваються, але вони – дуже повільні. Для того, щоб в цілому відбулися відчутні зміни в суспільстві, треба формувати громадянське суспільство. Про це я постійного говорю. Я по-своєму ставлюся і до Юлії ТИМОШЕНКО, і до Віктора ЮЩЕНКА, але за тих часів, коли вони були в керівництві Української держави, згори відбувалися спроби формування громадянського суспільства. Наприклад, я пригадую в Дніпропетровську зустріч за круглим столом представників 80-ти громадських організацій. Це була спроба формувати якусь суспільну думку (а не диктувати згори). - А ті з організації НПГУ, які побували в Києві на Майдані, на Вашу думку, отримали якісь корисні для себе уроки життя? - Ті люди, які там побували, вони взагалі тепер не скажуть, що на Майдані невідомо якісь і невідомо для чого люди були. Там усі зрозуміли, що вийшла передусім молодь, а потім – старші, яким за сорок, за п’ятдесят і так далі (тобто, батьки їхні). Що вони вийшли на Майдан, аби висловити свою недовіру цій владі. Причому – не під тиском, а добровільно. Що всі, в принципі, уже готові булий вийти, але їх об’єднала ось ця молодь, яка, так би мовити, здетонувала цей спротив. - До того ж, сама реальність Майдану, що стоїть в центрі України з 21 листопада минулого року, підносить надії людей, підносить настрій, все більше віриться, що все буде добре… Хоча є й інші настрої, протилежні. - Я думаю, що те, що відбувається, має відбуватися. Я вважаю, що цей Майдан дасть суспільству нових лідерів, і що вони в 2015-му (це було б дуже добре) вийдуть на політичну арену і скажуть-таки своє слово. Майдан обов’язково дасть прискорення у розвитку суспільства України. А найбільше враження від Майдану, що люди зуміли само організуватися. От якби таке сталося на наших підприємствах! Але тут бояться, що у них заберуть тоді шматок хліба. Однак є ж успішний досвід, коли людину звільнили, а потім все одно поновили на посаді, і вона знову працює. А треба ж усвідомити, що якщо діяти активно і не боятися піти на спротив (це дуже важливо!), то можна домогтися справедливості. Хоча в цих наших умовах зробити таке важко - Зрозуміло, що важко. Бо Кривий Ріг, мабуть, в питанні розвитку громадянського суспільства знаходиться десь не на передових позиціях, а в ар’єргарді. - Та частина суспільства в Кривому Розі, яка мала б стати елітою (з огляду на освіту, розуміння культури України та її історії) сидить десь по хатах (це я – не про тих, що сидять у кабінетах для чиновників). Це, скажімо, вчителі, медики, журналісти, літератори, викладачі різних дисциплін у вишах… Інколи вони себе виявляють, але зазвичай є пасивними. А так у нас просто промисловий регіон Кривбас. А такі регіони .характерні тим, що люди зайняті на виробництвах важкою фізичною працею. Коли ж людина фізично важко працює, то більше опікується своїм тілом, а не питаннями духовності. Після важкої фізичної праці вона приходить з роботи додому і прагне розслаблення. Тому – телевізор, випивка і все таке інше… Трудівникам треба об’єднуватися в незалежні профспілки, аби підтримувати одне одного, не кидати один на один з обставинами життя, допомагати з метою значного поліпшення умов праці і збільшення розміру заробітку, аби можна було на зароблене і сили свої поновити, і сімю підтримувати на належному рівні. - І ось тут є ще одне питання на завершення, яке одночасно стосується і НПГУ в цілому, і організації «Сухої Балки» зокрема, і всеукраїнського спротиву на Майдані в Києві і у всіх регіонах. Це щодо всеукраїнського страйку. Особливо, коли врахувати, що було рішення ради голів НПГУ його підтримати. Як з цим бути сьогодні? Наскільки я розумію, це нелегко зробити, особливо – в реаліях сьогочасного Кривого Рогу. - Ну, заявити, задекларувати, сказати – це легко. Але щоб організувати страйк і щоб він виконав свою мету, до всього цього треба дуже ретельно готуватися. Одна справа зупинити роботу на промисловому підприємстві на одну зміну. Або, наприклад, - на одну годину. Але що це дасть у підсумку? Адже це може створити негативний вплив на підприємство, на самих робітників. Адміністрація може використати ситуацію у своїх цілях. Крім того, до страйку потрібно виокремити умови його проведення, зробити попередження для адміністрації. Тож я вважаю, що страйк, можливо, і підготовлений, але він не обговорений у суспільстві. - Якими, на Ваш погляд, повинні бути дії з боку держави, з боку громадськості, аби ефективно сприяли розвитку суспільства? - Як голова незалежної профспілки на окремому підприємстві я бачу можливості подальшого ефективного розвитку в тому, щоб всі важливі питання розв’язувалися не на рівні якоїсь битви, а за столом переговорів. Скажімо, щоб представники таких державних органів, як «Держгірпромнагляд», прокуратури та інших сіли за стіл переговорів для розв’язання першочергових проблем з представниками громадськості, а не політиків. І ось тоді, коли чиновники змушені будуть відповідати на важкі запитання і при прийнятті рішень спиратися на пропозиції громадськості, тоді буде можливим гармонійний розвиток суспільства , а не на рівні протистояння.
