Кость Пестушко народився 10 лютого 1898 року в селі Ганнівка (нині Кіровоградська область) у родині заможних хліборобів. Дитинство Костя було звичайним: грав із хлопцями на вигоні у війну, ходив до школи, допомагав батькові по господарству. У міністерській двокласовій школі Кость виявив непересічні здібності до математики. Закінчивши школу, вступив до Олександрівського механіко-технічного училища.

Про вдачу Костя свідчить такий випадок із його студентського життя. Викладач математики, недолюблюючи сільського парубка з Ганнівки за постійні незручні запитання, вліпив йому на екзамені двійку. Восени, на переекзаменовці, Кость блискуче відповів на всі запитання.

— Вот тєпєрь ви матеріал знаєте, — промовив викладач і поставив Костеві «відмінно».

— Ви дєйствітєльно так думаєтє? — перепитав Кость.

— Канєчно, ви харашо лєтом паработалі, — відповів учитель.

— Так вот что, господін профессор, я за целоє лєто кнігі в рукі нє брал, — зухвало кинув Кость, а ввечері прийшов до помешкання професора, побив йому вікна; на ранок же зголосився добровольцем на фронт — воювати проти німців.

Так завершилися студентські роки Костя Пестушка в інститутських аудиторіях, і розпочалося навчання на фронтах війн і революцій. І уявіть собі: навесні 1920 року він вже керував двадцятитисячною (!) селянською армією. Армією, яку створив 22-річний юнак і яка в історію українського народу проти московського панування увійшла під назвою Степової (або ж Олександрійської) дивізії.

Вже на початку 1920 року в розпорядженні повстанської організації Костя Пестушка-Степового була, як пізніше зазначали катеринославські чекісти, «крупная реальная сила». Та підпільникам не вистачало озброєння. Щоб вирішити цю проблему, використали оголошену червоними мобілізацію. Від неї завжди ухилялись українські юнаки, бо зовсім не хотіли проливати кров за диктатуру російського пролетаріату. Та на цей раз, отримавши наказ українського підпілля, сільська молодь Криворізького повіту рушила на мобілізаційний пункт до повітового центру, приховавши на возах обрізи та рушниці.

Більшовики теж своєрідно готувалися до призову: розставляли кулемети на дахах будинків, на перехрестях вулиць, навіть будували барикади — на випадок заколоту новобранців: як не як — тисячі козаків збиралися у Кривому Розі біля триповерхового будинку на вул. Глинки, 33, де розташувалася приймальна комісія...

Найгірші сподівання червоних виправдались: 12 травня 1920 року після семигодинного бою повсталі «новобранці» повністю звільнили місто від більшовиків. Звістка про визволення повстанцями Кривого Рогу блискавично розлетілася по навколишніх селах і хуторах. Всюди народ святкував перемогу. «За весьма непродолжительньїй период времени, — зазначав у звітах ворог, — отряд Степового стал насчитывать в своих рядах до 20 000 человек, при двух орудиях и пулеметах; при отряде имелись также автомобили, мотоциклы и велосипеды, которые Степовой добыл, захватив в Криворожском уезде две автоколонны».

До Костя Пестушка-Степового, гучна слава про перемоги якого широко розлилася Україною, почали приєднуватися й інші загони, зокрема Сергія Клепача, Пилипа Хмари, Голика-Залізняка, отамана Іванова, який, до речі, сформував окремий відділ з московитів-старовірів, які, не витримавши брутальних знущань більшовиків, приєдналися до повстання.

Колискою Степової дивізії став район войовничих козацьких сіл Верблюжки — Варварівки — Водяної — Петрової. Чекіст-історик Борис Козельський зазначав, що в районі діяльності Олександрійської (тобто Степової) дивізії «майже неможливо було провадити радянську роботу». Успішно воювати проти червоних окупантів допомагала й висока організація Степової дивізії, яка мала чітку структуру: Головний отаман, штаб, контррозвідка, політична прибудова — Повстанський комітет, Пластові курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комендатура руху, дивізійний суд, дивізійний госпіталь, господарські частини, а також комісії боротьби з бандитизмом. Особу, помічену в бандитизмі, комісія мала право карати якнайрішучіше, аж до розстрілу.

Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру, де на той час змобілізувала 14 тисяч гайдамаків. 24 вересня 1920 року в Медведівці, де колись почалася Коліївщина, відбулася нарада холодноярських отаманів, в ній узяли участь командири Степової Дивізії, отамани інших регіонів. На цій нараді Костя Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць.

Отамани, зібравши понад тридцять тисяч козаків-повстанців, почали обговорювати можливість походу на Київ, щоб вибити більшовиків зі столиці УНР. Особливо наполягав на цій ідеї командир ударного загону Степової дивізії Чорний Ворон, колишній студент Катеринославського гірничого інституту Микола Скляр. Та все ж більшість отаманів не хотіли відриватися далеко від своїх околиць. Тому вирішено було залишатися в тилу Красної армії.

Осінь 1920-го року дала українському народові світлі надії: спільним контрнаступом польського війська і українських дивізій на всіх фронтах була розбита Красна армія, що дійшла була аж під Варшаву. Зокрема, на центральному відтинку фронту були розтрощені всі чотири армії Тухачевського. 70 тисяч червоноармійців було захоплено в полон.

Совєтське військо за наказом Троцького почало евакуюватися за Дніпро... Московії терміново потрібен був мир, щоб оговтатися і привести до тями свої розбиті й деморалізовані армії. І вони розпочали у Ризі таємні переговори з поляками, на яких було досягнуто перемир'я.

Невдовзі до степовиків дійшли чутки, що будьонівці палять їхні села, розстрілюють родини повстанців. Козаки почали вимагати від отамана вести їх назад — виручати рідних. Блакитний змушений був скласти з себе обов'язки Головного отамана Холодного Яру і терміново вирушив на Херсонщину.

Вже в районі Сентова маршрут Степової дивізії перетнувся з маршрутом Кінної армії Будьонного, що із заходу вогненним смерчем сунула на південь України для боротьби з Врангелем. Командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон кинувся на червону лавину.

На жаль, отаман, уродженець Жовтих Вод, не знав добре холодноярських околиць і непомітно вивести частину не зумів. Три години, не втихаючи, гупали гармати, руйнуючи останній захист степових вершників...

Залишившись з двома козаками, Чорний Ворон несподівано підняв догори руки і вигукнув: «Здаюсь!» Червоний командир підскочив майже впритул. І тут Чорний Ворон всадив йому кулю просто у груди. Будьонівці розгубилися, а коли отямилися — козаки-воронівці встигли поставити знак оклику у своєму героїчному житті власними пострілами.

Плани українських підпільників, як пізніше зазначав ворог, були «грандіозними». Революціонери Півдня України провели величезну роботу, створивши потужну підпільну мережу. Велику роль в її організації відіграв уповноважений Симона Петлюри, талановитий організатор українського підпілля доктор Гелев, серб за національністю. 5-й з'їзд совєтів Катеринославської губернії, враховуючи нетривке становище окупаційної влади, змушений був навіть оголосити «фронт борьбы на внутреннем кулацко-бандитском фронте фронтом такой же государственной важности, как и бывший белогвардейский». У зв'язку з цією постановою губвиконком оголосив усю територію Катеринославської губернії «на положении фронта со всеми вытекающими последствиями».

Показово, що боротьбою проти повстанського руху безпосередньо керував командувач московськими військами в Україні Михайло Фрунзе. Як бачимо, втриматися в Україні окупаційна влада могла лише силою армій і фронтів.

Повстання 1921 року мало розпочатися в Єлисаветграді під час першотравневої демонстрації, очолити яку мав намір генерал-хорунжий Андрій Гулий-Ґуленко. Але плани українських підпільників перекреслив отаман Андрій Рибалко-Зірка. Завдяки його злочинній необережності, а потім і зраді, почалися численні арешти. Зрадник видав і місцезнаходження Костя Блакитного.

Під час перестрілки Кость був поранений. Не бажаючи потрапити до рук чекістів, він пустив собі кулю у скроню. Його останніми словами, за свідченнями чекістів, були: «Вмираю за рідну Україну». А молодший брат отамана Федір, який став мимовільним свідком останнього бою отамана, стверджував, що останніми словами Костя були: «Як буде Україна вільною, передайте привіт!»

За матеріалами Романа КОВАЛЯ. "Вестник Кривбасса".