Главная » 2012»Січень»21 » Дотримання міліцією прав людини при проведенні затримань та арештів
Дотримання міліцією прав людини при проведенні затримань та арештів
07.55
Дотримання міліцією прав людини при проведенні затримань та арештів 19.01.12 | Асоціація УМДПЛ Конституційні права громадян щодо забезпечення їх свободи та особистої недоторканості (ст.29 Конституції) визначають зміст і спрямованість держави, а також залишаються її головним обов’язком перед людиною. Водночас, саме неухильне дотримання права на свободу та особисту недоторканість, нажаль, продовжує бути одним з найбільш проблемних питань у повсякденній діяльності органів внутрішніх справ України.
Так, якщо звернутися до офіційної інформації МВС України, то можна констатувати, в першу чергу, відсутність достовірних даних стосовно того, в якому саме обсязі органи внутрішніх справ застосовують владні повноваження для обмеження свободи громадян. В єдиній тематичній формі державного статистичного звіту (форма 1-СЛ), ми можемо знайти лише той факт, що за 9 місяців 2011 року на підставі підозри у вчиненні злочинів слідчими та працівниками служб дізнання було затримано 34239 громадян. З них 9 в подальшому були звільнені з-під варти у зв’язку з непідтвердженням підозри у вчинені злочинів, з подальшим закриттям відносно них кримінальних переслідувань за реабілітуючими підставами.
Однак, якщо звернутися до таких надзвичайно розповсюджених в практиці ОВС процедур, як “примусове доставляння” та “адміністративне затримання”, то виявиться, що МВС України такою статистикою … просто не володіє. Проте саме наявність постійного моніторингу за такою ділянкою роботи, як тимчасове обмеження свободи громадян в адміністративному порядку, є одним з критеріїв якості роботи МВС та готовності його керівників знати дійсний стан справ в галузі дотримання прав людини свободу та особисту недоторканість. Одночасно слід констатувати, що офіційно зафіксовані МВС України факти затримань громадян у 2011 році не можуть вважатися об’єктивними та відображати всієї повноти фактичного стану справ.
З оглядом на відсутність об’єктивної статистики не викликають подиву чисельні скарги громадян на факти їх безпідставних затримань та доставлянь до міліцейських підрозділів. Результати службових перевірок за цими скаргами свідчать, що затримання громадян у непоодиноких випадках здійснювалися виключно на підставах доцільності особистих переконань працівників міліції. При цьому такі затримання та доставляння жодним чином не обумовлювались та не передбачались національним законодавством, яке містить чітко встановлені обмеження повноважень працівників міліції щодо можливості тимчасового позбавлення громадян волі. Такий стан речей дозволяє експертам стверджувати про системність порушень прав людини в діяльності ОВС та ігнорування рекомендацій міжнародних інституцій.
У зв’язку з викладеним існує потреба додатково звернути увагу керівництва МВС України на перелік підстав для позбавлення волі, який міститься в ст.5 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, серед яких обґрунтованими вважаються:
a) законне утримання під вартою особи, засудженої компетентним судом;
b) законне затримання або взяття під варту (арешт) особи за невиконання винесеного відповідно до закону рішення суду або з метою забезпечення виконання будь-якого зобов’язання, передбаченого законом;
c) законне затримання або взяття під варту особи, проведене з тим, щоб вона з’явилася перед компетентним органом за обґрунтованою підозрою у вчиненні правопорушення або в разі, коли є достатні підстави вважати, що необхідно запобігти вчиненню нею правопорушення чи перешкодити їй втекти після його вчинення;
d) взяття під варту неповнолітньої особи на підставі законної постанови для виховного нагляду або її законне взяття під варту, проведене з тим, щоб вона з’явилася перед компетентним органом;
e) законне взяття під варту осіб з метою запобігання поширенню інфекційних захворювань, а також законне взяття під варту психічно хворих, алкоголіків, наркоманів або бродяг;
f) законне затримання або взяття під варту особи з метою запобігання її незаконному в’їзду в країну або особи, проти якої вживаються заходи щодо її вислання або видачі.
В той же час, відповідно до ст.106 та ст.115 Кримінально-процесуального Кодексу (далі КПК), передбачені підстави для затримання осіб за підозрою у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише при наявності однієї з таких підстав:
1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.
При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання чи перебування не зареєстровано, або коли не встановлено особи підозрюваного.
Під затриманням, відповідно до роз’яснень Конституційного Суду, слід розуміти не лише обмеження свободи особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, щодо якої обрано запобіжний захід взяття під варту, обвинуваченої особи (тобто кримінально-процесуальні заходи), але й адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення (тобто адміністративно-процесуальний захід).
Застосування адміністративних затримань регламентується Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі КУпАП). Відповідно до ст.260 КУпАП метою вказаних обмежень є:
1. Припинення адміністративних правопорушень, коли вичерпано інші заходи впливу;
2. Встановлення особи правопорушника;
3. Складання протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості складання його на місці вчинення правопорушення, якщо складання протоколу є обов’язковим;
4. Забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання постанов у справах про адміністративні правопорушення.
Про те, що в результаті затримання обмежується право індивіда на свободу, йдеться також у міжнародних актах, а саме:
- Зводі принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув’язненню у будь-якій формі, затвердженому Резолюцією 43/173 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 року, за яким “…слово „затримана особа“ означає будь-яку особу, позбавлену особистої свободи не в результаті засудження за вчинення правопорушення“;
- Правилах Організації Об’єднаних Націй, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі, прийнятих Резолюцією 45/113 Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 року, згідно з якими „позбавлення свободи означає будь-яку форму затримання чи тюремного ув’язнення будь-якої особи чи її поміщення в державну чи приватну виправну установу“;
- Правилах застосування тримання під вартою, умов, у яких воно відбувається, і запровадження гарантій від зловживань, наданих Рекомендацією REC (2006) 13 Комітету Міністрів Ради Європи від 27 вересня 2006 року, які застосовуються до всіх осіб, що підозрюються у вчиненні правопорушення, в яких зокрема йдеться про те, що «тримання під вартою» визначене таким чином, щоб виключити будь-який період утримання під вартою поліції або іншого правоохоронця під час первинного короткого позбавлення свободи ними або будь-ким іншим, уповноваженим застосувати такий захід (наприклад, за правом громадянського арешту) для мети допиту до пред’явлення обвинувачення, а також будь-яке продовження такого затримання, дозволене судовим органом“.
На жаль, організація роботи міліції у 2011 році будувалась таким чином, що була далекою від Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи (R2001(10)) від 19 вересня 2001 року стосовно керівних принципів здійснення правоохоронними органами арешту або затримання особи. Серед рекомендованих пропозицій у зазначеному документів є наступні:
- будь-яке обмеження свободи повинне бути виключенням, оскільки відповідно до статті 5 Конвенції, резюмується право на особисту недоторканість особи, яке в тому числі відповідно практики Європейського Суду повинно прийматися до уваги як належні елементи забезпечення цього права “на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку, незалежним та неупередженим судом створеним відповідно до закону”;
- затримання особи повинно чітко та невідкладно документуватися, можливо, в спеціальному реєстрі, в який повинні заноситися всі аспекти арешту і прийняті відповідні санкції: дата затримання і причина; момент, коли затриманого було поінформовано про його права; ознаки будь-яких травм, поранень, психічних захворювань, тощо; дата інформування про затримку кого-небудь із близьких родичів/консульства й адвоката, дати їх візитів; час одержання їжі чи ліків чи медичного обстеження або обслуговування; дати допитів; дата переведення чи звільнення та інші;
- правоохоронний орган повинен в максимально короткий термін, що передбачається національним законодавством, інформувати будь-яку особу, яка позбавляється волі, про причини затримання і про будь-які висунуті обвинувачення, а також про подальші процесуальні дії по справі, які існують в рамках її розслідування; вона повинна також негайно бути поінформованою про її права і процесуальні дії, які були проведені по даній справі;
- правоохоронний орган має забезпечити безпеку осіб, які перебувають під вартою, стежити за станом їх здоров’я, забезпечувати їм задовільні гігієнічні умови тримання під вартою і відповідне харчування;
- затримані особи повинні мати право на повідомлення про їх затримання третім особам за їх вибором, на доступ до адвоката і на медичний огляд по можливості лікарем за їх особистим вибором, що виключило б запобігання тортур та їх переслідування у випадку заподіяння під час перебування під вартою.
Однак, незважаючи на наявність вищезазначених міжнародних та національних нормативних актів, 2011 рік сміливо можна визначити як період правового безладу в системі МВС України, що супроводжувався вводом в оману населення колишнім міністром А.В. Могильовим щодо вжиття міліцією дієвих заходів, спрямованих на неухильне дотримання конституційних прав та свобод громадян.
Так, використовуючи правову необізнаність багатотисячної аудиторії, екс-міністр МВС з гордістю заявив в програмі «Велика політика» про доставлення до підрозділів ОВС з метою подальшого дактилоскопіювання біля трьох тисяч мешканців м. Макіївка Донецької області у зв’язку із розкриттям злочину, пов’язаного із вибухами в січні 2011 р.
При цьому міністр не згадав про те, що існує лише 4 законних підстави для зняття відбитків пальців рук, визначених п.11 ст.11 Закону України «Про міліцію»:
- затримання громадян у підозрі у вчиненні злочину (порядок визначається ст.106 КПК України);
- взяття під варту;
- звинувачення у вчиненні злочину;
- наявність відповідного рішення суду про піддання правопорушників адміністративному арешту
Цей момент є важливим, оскільки наведений перелік є вичерпним, а будь-які інші підстави для цього не передбачені жодним законодавчим актом.
Більш того, пан Могильов проігнорував роз’яснення Конституційного Суду України, згідно якого доставляння в міліцію громадян, хоч і відрізняється від адміністративного затримання, однак за своєю суттю є примусовим заходом, безпосередньо пов’язаним з конституційним правом людини на свободу та особисту недоторканість.
Некомпетентність керівництва МВС знаходила своє продовження й на рівні рядових виконавців.
Так, проявляючи професійну безграмотність та ігноруючи норми міжнародного та національного законодавств, 18 серпня 2011 р., на підставі «підозрілості», донецькою міліцією були затримані та доставлені до місцевого Київського районного відділу внутрішніх справ журналісти трьох сайтів – порталу неполітичних новин NGO.DJNETSK.UA, «Кордон» і Агентства журналістських розслідувань, які мали намір та намагались проводити відеозйомку кортежу Президента України, який прямував з аеропорту Донецька до Макіївки на похорон Голови Ради міністрів АР Крим В.Джарти. За словами одного з журналістів – Д.Верзілова – їх протримали в міліції понад 4 години без складання протоколів затримання і лише після надання пояснювань на тему «Що і навіщо робили в районі аеропорту», повернули посвідчення та без вибачень, пояснень про причини затримання відпустили.
За відсутності жодних законних підстав для вищевказаного доставляння та затримання, дії працівників міліції можна розцінювати лише з точки зору спроби обмежити та залякати місцеві засоби масової інформації, а також перешкодити журналістській діяльності. У будь-якому разі наведений випадок свідчить як про недостатній професійний рівень працівників, так й про перевищення ними влади та службових повноважень.
Випадків, коли право громадян на свободу та особисту недоторканість порушувалося внаслідок загальної некомпетентності та зухвалості працівників ОВС, налічується чимало.
Так, 18 вересня 2011 р. одеські правоохоронці забрали та одразу відвезли на Лузанівський пляж нечисельну групу київських футбольних уболівальників, прибулих ранковим потягом до південної Пальмири на матч між місцевим «Чорноморцем» та столичним «Динамо», в порушення ст.33 Конституції України, яка гарантує свободу пересування, навіть не спитавши їх згоди. Не змогли відвідати Одесу та за своїм розсудом розпорядитись вільним часом й вболівальники, які намагалися приїхати автомобільним транспортом з київськими номерами. У кращому випадку, їм пощастило попасти у місто лише безпосередньо перед початком матчу .
Ще більш негостинними для київських уболівальників стали харківські правоохоронці, які 06 листопада 2011 року при виході з вагону намагались з’ясувати мету їх приїзду та без будь-яких законних підстав позбавили «фанів» конституційного права на свободу пересувань та їх особисту недоторканість. Без отримання згоди та всупереч їх бажанням окремих громадян відвезли подалі від центру та стадіону, а деякі з них мали честь ознайомитись з місцезнаходженням місцевого районного відділу внутрішніх справ. Ті, кому пощастило, мали змогу чекати свого часу в автобусі та плекати сподівання на те, що хоча б увечері їх відвезуть на стадіон. Але, як виявилось, сподівання уболівальників виявились марними. Саме таким виявився вояж киян до Харкова, де конституційні права людини виявилися меншої ваги, ніж «дядька в міліцейському кашкеті».
Двома оперуповноваженими сектору карного розшуку одного з райвідділів Полтавщини, були порушені вимоги діючого адміністративного законодавства в частині порядку адміністративного затримання. Задля обмеження волі громадянина П., який підозрювався у вчиненні крадіжки, правоохоронці склали 4 фіктивні протоколи про вчинення злісної непокори працівникам міліції. Більше 3 діб громадянин П. утримувався у районному відділі внутрішніх справ, а потім ще 5 діб - в ізоляторі тимчасового тримання. Загалом чоловік був незаконно позбавлений волі на протязі 8 діб замість можливих 3, які передбачені у разі затримання громадян за підозрою вчинення злочину, відповідно до ст.106 КПК України.
Протягом 7 діб незаконно перебував під вартою громадянина В., який по підробленим рапортам та протоколу про адміністративне правопорушення, яке нібито виразилося в порушенні громадського порядку у стані алкогольного сп’яніння та відмові надати документи, що посвідчують його особистість, був покараний судом до адміністративного арешту.
21-річного шахтаря Романа Савісько, який запізно повертався додому, без будь-яких підстав та пояснень, із застосуванням спеціальних засобів – наручників, було примусово доставлено до опорного пункту, в якому він перебував увесь нічний час. Під час незаконного тимчасового позбавлення волі хлопець зазнав тортур і був відпущений лише після втручання стурбованої матері.
За відсутності доказів причетності до скоєного злочину та з метою їх здобуття, на протязі 12 діб був позбавлений волі в м. Одесі громадянин Скопін. Під час перебування в Суворівському районному відділі внутрішніх справ він зазнав тортур з боку працівників карного розшуку, а також тілесних ушкоджень і застосування електричного струму. Не витримавши знущань, ним було підписано все, що було запропоновано працівниками міліції.
У Дніпропетровській області працівники міліції підробили матеріали адміністративної справи, яку направили до суду. За наслідками її розгляду в суді громадянин В. був підданий адміністративному арешту строком на 7 діб.
У травні 2011 року працівники Обухівського районного відділу міліції Київської області без будь-якого оформлення доставили до приміщення райвідділу неповнолітнього, нібито за перебування його в стані сп’яніння. В порушення діючого законодавства до хлопця застосовували гумовий кийок, принижуючи його людську гідність, примушували віджиматися на кулаках, присідати, прибирати двір від недопалків та вимагали 1000 грн. за недопущення негативних наслідків у вигляді подальшого відрахування його з ліцею.
24 квітня 2011 р. двоє дільничних інспекторів міліції Святошинського РУ ГУМВС України в м. Києві здійснили незаконне затримання і доставляння громадянина до дільничного пункту міліції, де завдали йому тяжких тілесних ушкоджень, в наслідок яких він не зміг самостійно рухатись. Залишившись в небезпеці поблизу дільничного пункту міліції, медична допомога потерпілому була надана лише за викликом перехожими «швидкої допомоги». Щоб уникнути відповідальності, міліціонери склали протокол про вилучення у затриманого речовини рослинного походження зеленого кольору, до якого також внесли неправдиві відомості про непокору працівникам міліції. (http://human-rights.unian.net/ukr/detail/197115).
Близько 300 порушень прав та свобод громадян, відносно яких без відповідних матеріалів про адміністративні правопорушення застосовувались адміністративні затримання, мали місце щонайменше в трьох районних відділах внутрішніх справ Львова. Понад 100 таких же порушень мали місце в підрозділах внутрішніх справ Запорізької області. Аналогічні потурання прав та свобод громадян продовжували бути практично в усіх інших областях України.
Не є виключенням і Житомирська область, де мали місце масові факти безпідставних та незаконних затримань та доставлянь громадян до чергових частин міліції, в яких їх утримували без документального оформлення та в багатьох випадках - понад 3 годин. В порушення законодавства родичів осіб, тимчасово позбавлених волі, про їх місцезнаходження в органах внутрішніх справ не повідомляли. Непоодинокими виявилися факти адміністративних затримань осіб, які фактично затримані на підставі підозри їх у вчиненні злочинів.
Хоча, відповідно до ст.43-1 КПК України, підозрюваний, тобто особа, яку затримано у відповідності до ст.106 КПК України за підозрою у вчиненні злочину, має право:
- знати в чому він підозрюється;
- давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;
- мати захисника і побачення з ним до першого допиту;
- подавати докази;
- заявляти клопотання і відводи;
- вимагати перевірки судом чи прокурором правомірності затримання;
- подавати скарги на дії та рішення особи, яка проводить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, а за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки.
На жаль, для багатьох затриманих підозрюваних перелічені вище права виявляються лише декларацією.
В січні 2011 р. запорізькими правоохоронцями, за підозрою у вчиненні хуліганства, було затримано заступника голови місцевого осередку ВГО «Свобода» Артема Матвієнка. Під час тимчасового незаконного перебування під вартою, всупереч діючому законодавству, його було позбавлено можливості спілкування з адвокатом, обмежено в прийомі їжі та води, з одночасним застосуванням психологічного та морального тиску шляхом висловлювань та погроз щодо тривалого терміну позбавлення його волі.
Про системність катувань в підрозділах запорізької міліції свідчать непоодинокі випадки надходження скарг до місцевих ЗМІ, зокрема газети «Наше время плюс», від мешканців Вільнянського району, серед яких після спілкувань з правоохоронцями не одна людина залишилась інвалідом. Слід зауважити, що злочинні дії працівників міліції в багатьох випадках залишаються безкарними завдяки непрофесійним та некомпетентним діям Інспекції з особового складу.
Як приклад, можна навести випадок з працівниками Хортицького РВ Запорізького міського управління ГУМВС України в Запорізькій області, які 21 лютого 2011 року без наявних підстав, зазначених у ст.106 КПК України, затримали та доставили до райвідділку 17-річного студента Д. Порушуючи його конституційні права на свободу та особисту недоторканість, а також вимоги ст.14 Закону України «Про міліцію», відносно неповнолітнього були застосовані наручники.
Продовжуючи ігнорувати відомчі нормативні акти, зокрема Інструкцію, затверджену наказом МВС України від 28.04.2009 р. №181, неповнолітній до Книги затриманих та доставлених осіб записаним не був. Крім того, про його місцезнаходження, а ні батьки, а ні будь-хто інший не були повідомлені, а відповідний протокол про тимчасове обмеження волі - не складений, що суперечить ч.ч.3 та 5 ст.106 КПК України.
Але вищезазначені порушення прав Д. на цьому не закінчились. “Після того, як син відмовився зізнаватись у злочині”, - розповідає батько, - “його привели у спеціальну кімнату, де в стіну був вмонтований залізний крюк. На цей крюк його підчепили за наручники в положенні руки ззаду та почали бити по кістках, голові, а потім обгорнутою ганчіркою - гумовою палкою по руках, плечах і ребрах. Катування супроводжувалось нецензурною лайкою. Крім того, з боку міліціонерів пролунали погрози «пропустити через нього струм у 220 Вт» та вставити сірник в головку полового члена та підпалити”.
Знаходячись в міліцейській «камері тортур», хлопець з жахом усвідомив про те, що звідси він вийде чи мертвим, чи інвалідом, або злочинцем, підписавши вигадані міліцією свідчення. Він обрав друге.
Таким чином, Д. вимушений був з ярликом грабіжника покинути навчання у коледжі. За станом здоров’я він покинув заняття спортом. Колишній спортсмен перебуває на обліку у кардіолога та невролога. Після зустрічі з правоохоронцями він знає, як жити на пігулках та цілий місяць перебувати на лікарняному ліжку.
Проводячи службове розслідування, перевіряючими інстанціями, крім віще зазначених порушень, не були викриті порушення кримінально-процесуального законодавства в частині необхідності проведення опитувань неповнолітнього за участі його законних представників, а при допиті в якості підозрюваного – за участі адвоката. Більш того, ними не встановлені обставини, за яких Д. отримав тілесні ушкодження і, не зважаючи на їх ступень тяжкості, рішення про порушення кримінальної справи не було прийнято.
08.09.2011р. до Зарічанського райвідділу міліції на Хмельниччині було доставлено громадянина М. для з’ясування обставин щодо причетності його до крадіжки. Перевищуючи службові повноваження, правоохоронці безпідставно утримували його на протязі 13 годин і увечері виявили повішеним на ремені (http://health.unian.net/rus/detail/224392).
В жовтні 2011 р. у місті Ізмаїл Одеської області, працівники міліції затримали етнічного чеченця, якого обвинувачували у вбивстві, якого він не скоював. Зі слів адвоката, затриманому А. два рази підкидували наркотичні засоби, в помешканнях одеських чеченців проводили обшуки, знімали відбитки пальців рук, тощо. Підставою до зазначених порушень, за думкою заступника голови парламенту Чеченської республіки І.Усманова є інцидент, пов’язаний з Дакаєвим (15.10.11 | censor.net.ua ).
Випадкова зустріч Олега Мельника, жителя села Остапковці Немировського району Вінницької області, з двома працівниками міліції завершилась для нього незаконним затриманням та доставлянням до підрозділу міліції. За відмову підписати адміністративний протокол за нібито скоєне дрібне хуліганство, яке він не скоював, хлопець був підданий катуванню, в наслідок якого йому спричинено перелам кісток передпліччя. Після перенесених операцій 27-річний хлопець став інвалідом (http://www.vpg.org.ua/ ).
Продовжуючи аналіз стану дотримання прав людини працівниками міліції, слід зазначити, що характерною рисою суверенної, незалежної, демократичної, соціальної та правової держави є підтримання усіх форм демократії, забезпечення безумовного дотримання конституційних прав та свобод громадян під час проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, тощо. Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи, демонстрації, про проведення яких сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування, гарантовано ст.39 Конституції України. Обмеження реалізації вищевказаного права може встановлюватись виключно судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Нажаль, моніторинг цього питання свідчить про подальше поширення в Україні порушень прав та свобод громадян під час проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, що виразилися в незаконних їх доставляннях до підрозділів внутрішніх справ і тимчасових обмеженнях конституційних гарантій на свободу пересування. Такі випадки, у своїй більшості, мають на меті політичну або ідейну спрямованість.
17 жовтня 2011 року у м. Керчі були затримані та доставлені до міліції члени місцевого осередку «Фронт Змін» Ольга Симакова та Денис Воінов, які знаходилися в агітаційній палатці на вул. Єрьоменка, 28 та інформували громадян про акцію «Україна проти Януковича». Незважаючи на наявність документів, необхідних на проведення акції, працівники міліції порахували за можливе ігнорувати Конституцію України та брутально порушити права вищезазначених громадян на свободу та особисту недоторканість.
В січні 2011 року Вінницькою правозахисною групою засуджено затримання київськими міліціонерами активістки руху «FEMEN» Інни Шевченко під час акції «Вільні обійми». Затримання було мотивовано фразою: «Чого ви ходите великою компанією?» Складання адміністративного протоколу за порушення порядку проведення акцій із тимчасовим позбавленням волі І.Шевченко є залякуванням всіх, хто потенційно здатен на будь-які форми прояву власних поглядів та вподобань. Затримання людей, які у вихідний день в центрі міста обіймали перехожих з метою викликати позитивні емоції та подарувати радість, лише підтверджують усю глибину правового невігластва міліції.
В серпні 2011 р. донецька міліція затримала та доставила до Київського міського відділку групу пенсіонерок, які перебували на шляху проїзду президента В.Януковича і мали намір привернути його увагу до своїх проблем власноручно виготовленим плакатом. Складання відносно них протоколів про адміністративне правопорушення за ст.185-1 КУпАП, безумовно, є цікавою і оригінальною інтерпретацією правоохоронців появи жінок похилого віку на вулиці, як порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів та демонстрацій (http://www.umdpl.info/index.php?id=1313742357 ).
В той же час, за підсумками роботи 9 місяців 2011 року, до органів та підрозділів внутрішніх справ України від громадян надійшло 382 заяви, в яких оскаржені незаконні затримання та арешти, в 613 випадках – незаконні притягнення до заходів адміністративного впливу, у 81 – випадки, що стались з доставленими та затриманими громадянами, з яких 14 раптових смертей та 16 самогубств та спроб покінчити життям в підрозділах міліції.
Звертає на себе увагу відсутність вжиття заходів по вищевказаних заявах щодо їх перевірок у відповідності до діючого кримінально-процесуального законодавства України. Незважаючи на наявність ознак злочинів, в кожній із зазначених вище заяв (перевищення влади або службових повноважень, завідомо незаконне позбавлення волі, службова недбалість, тощо), рішення про направлення їх за належністю до прокуратури, після збору матеріалів дослідчих перевірок, прийняті лише у 346 випадках, що складає 31, 2%.
Таким чином, 730 заяв громадян, в яких містилась інформація про можливі зловживання та порушення законодавства працівниками міліції, залишилися без відповідного розгляду в законодавчому полі, тобто прихованими та не розглянутими компетентними органами.
В порушення Інструкції «Про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України», затвердженої наказом МВС України від 06 грудня 1991 р. №552, яка передбачає проведення службових розслідувань інспекціям по особовому складу кадрових підрозділів ГУМВС, УМВС в областях виключно у випадках:
а) порушень законності, скоєних керівниками органів внутрішніх справ та служб УМВС;
б) дорожньо-транспортних пригод, скоєних працівниками органів внутрішніх справ, якщо при цьому загинули люди;
в) застосування вогнепальної зброї працівниками органів внутрішніх справ, якщо при цьому є поранені або загиблі;
г) скоєння злочинів працівниками органів внутрішніх справ, або корупції;
д) самогубств та загибелі працівників;
є) поранення працівників,
службові розслідування 232 випадків незаконних затримань та арештів (154), притягнень до адміністративної відповідальності (61), подій з доставленими та затриманими (17) доручались саме цьому підрозділу, який відповідно до ст.101 КПК України та Закону України «Про міліцію», не є органом дізнання та не є повноважним здійснювати збір та перевірку матеріалів дослідчої перевірки, а також приймати по них рішення згідно до ст.97 КПК України.
Більш того, в порушення ст.12 Закону України «Про звернення громадян» заяви з ознаками кримінально караних діянь цим підрозділом розглядаються на підставі зазначеного закону у місячний термін замість десятиденного, передбаченого ст.97 КПК України.
Крім того, в порушення наказу МВС України від 14.04.2004 р. №400 «Про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються» перелічені вище заяви громадян у відповідних реєстраційних журналах (журнал реєстрації заяв та повідомлень про злочини, журнал реєстрації інформації про злочини) не реєструються, чим самим спотворюється державна звітність щодо зареєстрованих та розглянутих заяв громадян про злочини.
Таким чином, саме такий недосконалий, в порушення діючого законодавства порядок розгляду заяв про неправомірні дії працівників міліції, сприяє подальшому поширенню фактів порушень конституційних прав громадян на їх свободу та недоторканість та потребує негайного перегляду з одночасним створенням замість інспекцій з особового складу незалежного підрозділу з процесуальними повноваженнями органу дізнання.
Висновки
З урахуванням вищезазначеного, з метою усунення причин та умов, які сприяють поширеності порушень конституційних прав та свобод громадян, доцільно для розгляду керівництву МВС України внести наступні пропозиції:
1. Відмовитись від звітності підрозділів міліції, в якій передбачено наявність позитивного або негативного оцінювання роботи працівників міліції при набутті відповідної динаміки щодо:
1.1. Викриття та реєстрації окремих видів злочинів;
1.2. Постановки на облік окремих категорій під облікових осіб;
1.3. Кількості проведених заходів, спрямованих на розкриття злочинів, заведених оперативно-розшукових справ, тощо;
1.4. Питомої ваги окремих показників оперативно-службової діяльності підрозділів міліції.
2. Забезпечити безумовне дотримання обліково-реєстраційної дисципліни по заявах, повідомленнях громадян про неправомірні дії працівників міліції.
3. Вирішити питання про нелегітимність проведення службових перевірок, збору матеріалів дослідчих перевірок по заявах громадян стосовно дій працівників органів внутрішніх справ з ознаками кримінально караних діянь інспекціями по особовому складу. З цією метою:
3.1. Заборонити проведення таких перевірок кадровим підрозділам Інспекції з особового складу, який не є органом дізнання та не має процесуальних повноважень щодо збору матеріалів дослідчих перевірок;
3.2. Вирішити питання щодо створення в структурі МВС України та місцевих ГУМВС, УМВС незалежних підрозділів з функціями органу дізнання (можливо, в структурі Департаменту внутрішньої безпеки), на які покласти обов’язки щодо об’єктивного, повного, своєчасного збору матеріалів по заявах громадян відносно правоохоронців та прийняття по них рішень відповідно до ст.97 КПК України.
4. Внести відповідні зміни з цього питання до Інструкції, затвердженої наказом МВС України від 14 квітня 2004 року №400 «Про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються».
5. Розробити та затвердити відомчим наказом Інструкцію, яка б регламентувала алгоритм перевірок, збору матеріалів та доказової бази по заявах та скаргах громадян про дії працівників міліції з ознаками злочинів.
6. Поновити практику відвідування мобільними групами за участі представників громадських та правозахисних організацій місць несвободи, підпорядкованих МВС України.
7. Залучати до проведення занять в системі службової підготовки представників громадськості, правозахисників, адвокатів, тощо.
8. Виключити з практики застосування заходів дисциплінарного, матеріального впливу до працівників органів внутрішніх справ, за відсутності проведених службових розслідувань, висновком яких не підтверджена наявність прямого причинного зв’язку між діями (бездією) працівника та негативними наслідками, за які він має притягуватись до відповідальності.
9. Посилити контроль та відповідальність начальників органів внутрішніх справ за доставляння та перебування в підлеглих підрозділах понад встановлений час затриманих за підозрою у вчиненні злочинів, заарештованих та засуджених осіб.
10. Розглянути питання щодо доцільності доповнення статистичної звітності за формою 1-СЛ даними щодо кількості адміністративних затримань, проведених працівниками міліції, в тому числі - примусового знаходження громадян в органах та підрозділах внутрішніх справ понад встановлений адміністративним законодавством строк.
11. За кожним випадком надзвичайних подій за участі доставлених та затриманих громадян, утримування їх в підрозділах міліції понад встановлений законом термін, забезпечити направлення матеріалів перевірки для прийняття рішень прокуратурою згідно до ст.97 КПК України.
12. Основним оціночним критерієм роботи служб та підрозділів органів внутрішніх справ вважати подальше зростання довіри населення до працівників міліції та зменшення динаміки скарг, а також порушень конституційних прав та свобод громадян.
Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів (Асоціація УМДПЛ)
