– Пане Михайле, у чому полягає суть соціального діалогу?

     – В СРСР, де панувала комуністична ідеологія, на неї «нанизувалися» всі відносини між державою, роботодавцями, директорами державних підприємств і профспілками, і соціальну спрямованість розвитку суспільства визначали з центру, з Москви. Та ідеологія передбачала певний рівень соціальної справедливості, і обов’язково зберігалися такі категорії, як право на роботу, право на зарплатню, право на освіту та право на охорону здоров’я. Хай це були мінімальні гарантії, але вони справді були. Профспілки мали чіткі й достатньо широкі повноваження і мусили забезпечити виконання згаданих гарантій. Щоправда, ніхто тоді не розумів, що і гарантії ті мінімальні, і рівень зарплатні та якість життя низькі.

     У нових умовах Україна пішла шляхом розвитку дикого капіталізму. Зламано соціально-трудові відносини, хоча наше законодавство значно краще, ніж, наприклад, у США, Франції, Німеччині тощо і гарантії по багатьох позиціях навіть кращі, ніж передбачають конвенції МОП, так звані мінімальні стандарти. Наші проблеми полягають у тому, що записані на папері гарантії, які в цілому мають доволі європейський вигляд, у реальному житті не виконуються.

     Швидко змінити законодавство не можна з різних причин: якість нинішнього парламенту, гостра конфронтація політичних сил, спротив тих, хто їх контролює, і т. ін. Але рівень життя населення і соціальні стандарти можна суттєво поліпшити через колективні договори, угоди галузевого рівня, регіонального, Генеральну угоду. Це і є складові соціального діалогу.

     Законодавством  і Генеральною угодою передбачено, що мінімальна зарплатня має бути не нижчою за мінімальний прожитковий рівень. Ми дуже поступово наближалися до поліпшення таких стандартів і цього року мали б зрівняти ці показники, але через кризу це поки що не вдалося. Держава тут ішла локомотивом разом із профспілками, піднімаючи рівень мінімальної зарплатні поетапно, по чотири рази на рік, наприклад, у бюджетній сфері, а промисловість теж тягнулася за цими стандартами, аби зберегти людей у своїй галузі. Профспілки створили свій представницький орган для ведення переговорів у трикутнику «роботодавці – профспілки – уряд». Працюємо і в рамках Національної тристоронньої соціально-економічної ради.

     –Чи потрібен, на вашу думку, закон про соціальний діалог, проект якого підготовлено у профільному парламентському комітеті і прийнято в першому читанні?

     – Досі такого закону в Україні не було, але є указ президента, є затверджене главою держави положення про соціальний діалог в Україні. Дуже часто закони накладають певні жорсткі обмеження, і виходить, що, з одного боку, законів просто не виконують, з другого – прописаними рамками користуються ті, що завжди читають закон так, як їм зручно й вигідно. В усьому цивілізованому світі, наприклад, немає закону про профспілки. Вони є тільки на Кубі, у країнах пострадянського простору і там, де існують відповідні режими, і їхня мета – поставити профспілки в стійло. Наші старі профспілки наполягли, аби такий базовий закон був в Україні.

     Я не проти нормального закону, який не обмежує свободи профспілок. І законопроект, про який ми говоримо, у першому читанні був цілком прийнятним. Це була законодавча ініціатива президента, і фактично документ готувала робоча група, утворена при Національній тристоронній соціально-економічній раді, яка станом на сьогодні є консультативно-дорадчим органом при главі держави.

     Років шість тому американці виділили кошти, тендер виграла МОП, яка відкрила в Україні своє представництво. Величезні кошти вкладено в розробку проекту Трудового кодексу, цілком нормальний зміст якого потім кулуарно був змінений і значно погіршений. Розробили також проект закону про соціальний діалог представників влади, роботодавців і профспілок. Працювали робочі комісії на високих рівнях, проводилися конференції, відбувалися поїздки до Женеви, до інших регіонів… У результаті законопроект був ухвалений у першому читанні і повернутий на доопрацювання в Комітет ВР з питань соціальної політики та праці. Його голова, за сумісництвом – очільник ФПУ Василь Хара, можна сказати, підпільно, не інформуючи нікого, вніс у текст суттєві поправки, що спотворили зміст проекту, і на засіданні під його головуванням новий текст було прийнято. До того ж, пан Хара одноосібно прийняв рішення про те, що на засіданні комітету може бути присутній лише один представник від профспілок (тобто або він сам, або його заступник від ФПУ Григорій Осовий) і один – від організацій роботодавців. Такого в історії українського парламентаризму ніколи не було.

     Коли  став відомий перероблений текст проекту, звісно, збунтувалися і роботодавці (зрозумівши, що тут пахне монополізмом), і незалежні профспілки. Ми звернулися до МОП із проханням провести експертизу документа. А на черговому засіданні комітету шестеро його членів (з одинадцяти), які раніше, мабуть, не звернули достатньої уваги на внесені поправки, проголосували за скасування попереднього рішення.

     Законопроект встановлює для профспілок і роботодавських організацій такі норми репрезентативності, що учасником соціального діалогу залишаться тільки ФПУ та Федерація роботодавців України. До того ж, нині дієі указ президента, який передбачає, що учасниками соціального діалогу можуть бути лише підписанти Генеральної угоди. Тобто спочатку незручні профспілки і роботодавські організації через норми репрезентативності «вибивають» із соціального діалогу, а потім не допускають їх до укладання Генеральної угоди.

     Це дискредитація України і нашого парламентаризму на міжнародному рівні. Вкладено мільйони доларів, а в результаті ми отримали спотворений проект, що суперечить нормам і конвенціям МОП, і конфлікт – тільки тому, що є кілька осіб, персонально зацікавлених у здобутті монопольного права, у тому, щоб позиції олігархічного капіталу було закріплено і Україна рухалася шляхом країн третього світу.

     У практиці соціального діалогу в загальносвітовому вимірі є дві головні організаційні складові: колективні договори та угоди, починаючи з рівня підприємства і закінчуючи загальнонаціональними угодами; діяльність тристоронніх консультативно-дорадчих органів, у межах яких випрацьовується і доноситься до парламенту та уряду спільна точка зору профспілок і роботодавців із загальноекономічних питань. Але ці речі, як правило, регулюються різними законами. Один нормативний акт стосується колективних угод, інший – діяльності згаданих тристоронніх органів. Скандальна редакція законопроекту про соціальний діалог намагається ці дві речі штучно поєднати в одному документі, виписати загальні правила репрезентативності (які у світі застосовуються переважно для того, щоб визначити, кому бути учасником консультативно-дорадчих органів) і встановити норму, за якої лише ці організації роботодавців і профспілки будуть повноважними для участі в Генеральній та інших угодах – галузевих, територіальних на рівні областей тощо. Тобто є відверте намагання монополізувати механізм колективних переговорів. І перше, на що звернула увагу делегація на чолі з директором Бюро діяльності трудящих Міжнародної організації праці Деном Кунія, яка перебувала у квітні в Києві, – не повинен той самий закон і ті самі норми регулювати питання колективних переговорів і тристоронніх органів.

     – Якщо винести за дужки питання репрезентативності, решта норм вас законопроекту вас влаштовує? Ті, що були в першому читанні?

     – Влаштовує. І все-таки питання залишається. Маємо чинний закон про колективні договори та угоди. Якщо він потребує змін, їх треба вносити саме в нього або приймати нову його редакцію. Але встановлення переваг для колдоговірної роботи на рівні конкретного підприємства для тих організацій, які, скажімо, належать до загальнонаціональних конфедерацій і т. ін., є явним порушенням стандартів МОП, і на це звертають увагу всі без винятку експерти.

     У нас закінчує свою роботу один із технічних  проектів МОП, присвячений саме питанням розвитку соціального діалогу. І в межах цього проекту на початку нинішнього року було проведено доволі репрезентативну загальнонаціональну конференцію, запрошено фахових експертів МОП. Ішлося, зокрема, і про критерії репрезентативності профспілок, застосовувані у світі. Наводилися приклади з практики інших країн, де з різних причин і залежно від традицій існують певні обмеження. Василь Хара та його люди ці обмеження спробували механічно вписати в наше законодавство, прагнучи підлаштувати його під себе. Але ж Україна – молода держава. У нас є монополіст – ФПУ і водночас розвиваються незалежні профспілки. ФПУ хоче знищити конкурента і робить це через законодавство, використовуючи парламент.

     – Якби був прийнятий законопроект із поправками, внесеними після його ухвалення в першому читані, який відсоток організацій незалежних профспілок втратив би можливість брати участь у соціальному діалозі?

     – Практично всі, які не належать до ФПУ. За формальними критеріями ці бар’єри нібито долає тільки незалежна профспілка гірників України. Решта ризикує залишитися «за бортом». Ця спілка структурована, вона галузева, вона може брати певну участь у соціальному діалозі, але не може входити до числа основних гравців. Але ж основними гравцями соціального діалогу бути об’єднання – такі як КВПУ, як ФПУ. Наша конфедерація зростає, до нас останнім часом активно приєднуються створені профспілкові об’єднання медиків, освітян; переважна більшість пілотів – теж члени вільних профспілок… Мабуть, це одна з причин того, що нам так активно намагаються перекрити кисень. Але ми ще поборемося.