Я щойно повернувся з Польщі. Візьму на себе сміливість запевнити, що наші західні сусіди особливих наслідків кризи на собі не відчули. Можливо, в них усе тільки починається, але головне в іншому – там немає того понурого настрою, який часто можна відчути у нас. Сусіди вірять у майбутнє! Бо є ресурс для маневру, є суспільний оптимізм.
А як люди відчувають кризу у нас?
По-перше, скороченням зарплат і зростанням цін – причому невідомо, в яких пропорціях це відбуватиметься. Хоча... По суті, всі вже до такого призвичаїлися ще за 1990-ті роки. По-друге – втрата роботи. І це, мабуть, найскладніше. Коли в людей немає місця праці, налаштовувати їх, щоб вони були оптимістами – це трохи нетактовно. Бо будь-яка робота – то ще й вага громадянина у власних очах.
Коли людину, сповнену сил, викидають на узбіччя – це завжди для того, хто опинився поза контекстом, – страждання. Якщо ви втратили усталений розпорядок дня, особливо ж момент, коли треба приходити по зарплату, жодна філософія не допоможе. Тож найраціональніший підхід – братися до будь-якої роботи, незалежно від того, впливає це якось на кар’єру чи ні. І просто пережити важкий період із найменшими втратами.
Україна сильно постраждала від кризи – набагато більше за сусідів. І не в останню чергу саме через брак оптимізму. Польські друзі постійно кажуть мені: здавалось би – ви така індустріально розвинена країна, у вас такий економічний потенціал, стільки якісної землі – і ви так боїтеся якоїсь кризи?!
Зрозуміло, рожеві окуляри ні до чого. На жаль, наша країна ще не так міцно, як цього хотілося б, пов’язана з європейською системою. Навіть порівняно з країнами-новобранцями ЄС. Адже бути членом тієї спільноти – це мати ресурси для маневру: як матеріальні, так і психологічні. В Україні ж таких позитивних чинників обмаль. І річ не лише в грошах – насамперед потрібна віра людей у те, що все врешті-решт буде гаразд. Це і є головний ресурс: ідеться про той-таки оптимізм.
Людям треба розуміти, що на крайньому хуторі від таких економічних потрясінь не сховаєшся. Он подивіться, як Ісландія, яка раніше й чути не хотіла про ЄС, тепер дуже активно запрагнула до євроспільноти. Те саме бачимо в Ірландії, яка рік тому провалила голосування з нової Євроконституції. Тепер вони хіба що в двері не грюкають, збираються проводити новий референдум. Бо зрозуміли – в ЄС панує та стабільність, яка й дає соціальний оптимізм.
Варто зважати на тимчасовий характер будь-якої кризи. Грубо кажучи – ніщо не триватиме вічно. Бо життя як серце: поки б’ється, ти живий. І економіка не виняток – вона також розвивається пульсуючи, хвилями та поштовхами. Чи треба надто радіти, коли ти на гребені хвилі? Прийде час – і неодмінно підеш униз. І не варто дуже печалитися, коли ти внизу, бо все одно з наступною хвилею злетиш нагору. Такий погляд – це і є філософське дистанціювання від негараздів.
А щоб бути оптимістом у будь-які часи, навіть найважчі, потрібно вміти радіти малому. Саме такий рецепт оптимізму та щастя прописував великий український філософ Григорій СКОВОРОДА. Зробімо для себе з цих двох слів маленький культ: «радіти малому». Це ж нескладно: частіше дивитися в небо, навіть якщо воно похмуре й укрите хмарами. Дихати свіжим повітрям і радіти кожному його ковтку. Пам’ятати, що всі наші теперішні проблеми й незгоди – то пусте порівняно хоча б зі здоров’ям наших близьких. Ваша донька чи дружина здорові? То й не кажіть, що у вас серйозні проблеми.
Оптимізм – уміння радіти життю таким, яким воно є, бачити щастя в маленьких дрібницях, з яких воно, власне, й складається. Вам смакує ложка борщу? Ви зібралися разом з родиною на свято? Зачудовано слухаєте, як ваша маленька дитина читає перший вірш? Споглядаєте мальовничий схід та захід сонця? Тоді ви впевнено можете сказати, що живете повноцінно. Адже так легко, коли ти біжиш у великому місті асфальтом, втратити цей малий і водночас величний сенс буття.
Людство йде вперед. І майбутнє є для всіх – без винятку. 

  
Мирослав ПОПОВИЧ учений - філософ, член НАН України, журнал "Український тиждень" №52 за 2008 рік.